|
Живу твоїм я болем, Україно
В краю моїм, де
рідна мова лине,
в вечірній час курличуть журавлі,
Мов загорівся в лузі кущ калини,
В гнізді лелеки вивелись малі.
Туманом сивим вкриті
гір вершини,
В зелених шатах простяглось
село.
Під синім небом
колосяться ниви,
На сонці грає золоте
зерно.
Яка ж багата рідна Україна!
В нас фабрики, заводи – все своє.
А молодь наша в чужині гне спину.
Народ в країні жебраком стає.
Багатство наше крадії
згрібають,
А їх злочинність
прикрива мандат.
І за людей уже
давно не дбають,
Закони всі тасують
під свій лад.
В поклоні стану я перед тобою,
Мій краю рідний, наче справді рай.
У тім раю живу з душевним болем,
Із скрути вийти, Боже, сили дай.
Немов раби, хоч
живемо ми вільні,
Веселка грає і
шумить Дніпро.
Живу твоїм я болем,
Україно,
І вболіваю за твоє
добро.
Маринець
Марія Іванівна,
педагог-філолог;
с.
Орява, Сколівського р-ну
Львівської
обл.
***
Роки пройшли… Вже сивина
Інеєм голову покрила.
А було молодість дзвінка
У вирій з піснею ходила.
О Боже, Боже,поверни
Літа мої оті буремні.
Чому швидко вони спливли
Бурхливим водограєм в
терні?
Гукаю молодість свою!
Луна лиш в горах озоветься.
Та я стою і твердо жду,
Чекаю, а ось – повернеться.
І поки сонце сяє нам,
Допоки є у нас ще сили,
Ще вірю в Україну я,
В життя прекрасне і
щасливе.
01.01.2005 р.Б.
Маринець
Марія Іванівна,
педагог-філолог;
с.
Орява, Сколівського р-ну
Львівської
обл.
Закована воля
Як давно це було, коли діточками малими
Вас до школи за руку батьки привели.
Несміливі були, трішки ще й полохливі,
Йшли, щоб мудрість пізнати, щоб мужніти й рости.
Як давно це було, як багато змінилось
З того часу у світі і в нашій душі.
Ті роки ятрять душу мою і понині,
Залишилися злими вони навіки.
Не могла я багато тоді вас навчити,
Бо була я німа, боягузом була.
Не про Бога співала, величала нелюдів,
Боялася тюрми, бо в неволі зросла.
Що сталося зі мною – сама цього не знаю,
Що так легко забула я таткові слова.
Заховала у серці мамину науку.
то про що ж говорити я з вами могла?
Та й сама не могла я до церкви ходити,
Як ходила колись, то тільки крадькома.
Не могла від душі з вами я говорити,
Бо цю душу скувала в кайдани Москва.
Бо навчали нас лиш про «соколів» співати.
Коли чую тепер, що цей «сокіл» - удав.
Сплюндрував нашу землю, спопелив наші душі.
Ще й в заміну нам атом на «щастя» додав.
Та в житті так буває, що все зло пропадає.
І настала нова не облудна пора…
Розкувалася думка, набирається сили…
Україна не вмерла, Україна жива!
З нами Бог, Матір Божа і Муки Христові…
Допоможуть піднятися з руїн і ганьби.
А тому, як в дитинстві, прошу вас й благаю,
Будьте Божими дітьми, України дітьми! Маринець
Марія Іванівна,
педагог-філолог;
с.
Орява, Сколівського р-ну
Львівської
обл.
Спогад
Вирують спогади
в житті
Про час проведений з тобою.
Про очі твої чарівні
І милі дотики рукою.
Про річку, що навколо нас,
А ми з тобою вдвох
пливли.
Та швидко течії плив час…
Години – наші вороги.
Про небо, що
було над нами,
Вечірнє небо у зірках.
А ми були немов птахами,
І наче діти у серцях.
Як жаль, що спогади лише.
Як прикро! Цього вже не буде!
Як жаль, що не вернути це.
Та серце спогад не забуде.
Маринець
Марія Іванівна,
педагог-філолог;
с.
Орява, Сколівського р-ну
Львівської
обл.
3 октября 2013
|
| Закрыть |
